Читать онлайн книгу "Леся Українка"

Леся Украiнка
Тетяна Панасенко


Знаменитi украiнцi
Леся Украiнка (справжне iм’я Лариса Петрiвна Косач, 1871–1913) – славетна украiнська письменниця, генiальна поетеса i драматург, перекладач i культурна дiячка. Багато ii творiв визнанi шедеврами свiтовоi лiтератури. Перший свiй вiрш вона склала у дев’ять рокiв, останнiй – у 40. Усього Леся Украiнка написала близько 270 вiршiв, а ще поеми i вiршованi драматичнi твори. Їi ставлять в один ряд iз генiальними Тарасом Шевченком та Іваном Франком. Довкола життя видатноi письменницi завжди було багато мiфiв. Та й небезпiдставно – цьому сприяли складнi стосунки з матiр’ю, життевi перипетii, трагiчне кохання i хвороби, якi супроводжували тендiтну Лесю Украiнку чи не все життя.





Тетяна Панасенко

Леся Украiнка



© Т. М. Панасенко, 2009

© Є. В. Вдовиченко, художне оформлення, 2019

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2009


?










Родина


«Се справдi незвичайна людина».

    Ольга Кобилянська

Лариса Петрiвна Косач-Квiтка, вiдома свiтовi пiд лiтературним псевдонiмом – Леся Украiнка, народилася 13 лютого 1871 року на Волинi в мiстi новоградi-Волинському. Лариса була другою дитиною подружжя косачiв. Петро Антонович косач (1841–1909) i ольга Петрiвна драгоманова (1849–1930) одружились у липнi 1868 року i створили родину, в якiй вiльно розвивалися таланти, виховувалися непересiчнi особистостi. на початку ХХ ст. М. Грушевський, І. Франко i В. Гнатюк у листi до ольги Петрiвни писали: «Ви дали Украiнi перший приклад освiченоi сiм’i, в якiй плекаеться рiдна украiнська мова й украiнська лiтературна традицiя в найкращiм розумiнню сего слова». Безперечно, дiйсний статський радник, провiдник повiтового дворянства Петро Антонович Косач i дворянка, письменниця Олена Пчiлка (псевдонiм ольги Петрiвни Драгомановоi-Косач) створили винятково сприятливi умови й обставини для шлiфування талантiв своiх дiтей. Варто зауважити, що рiд Драгоманових-Косачiв уславився в iсторii лiтератури й культури не тiльки iм’ям Лесi Украiнки. Є вiдомостi, що ii дiд Петро Якович Драгоманов писав вiршi. Мати – громадська дiячка, письменниця, етнограф. старший брат Михайло (в лiтературi – Михайло обачний) – прозаiк, поет, учений-фiзик, який передчасно пiшов з життя, не розкривши вповнi свого таланту. сестра Ольга (псевдонiм Олеся Зiрка) – перекладачка, лiтописець, яка стояла на сторожi бiографiчних фактiв Лесиного життя. Олена Антонiвна косач (у шлюбi – Тесленко-Приходько), рiдна сестра Лесиного батька, теж пробувала своi сили в лiтературi пiд псевдонiмами Є. Ластiвка i Є. Зовиця. Юрiй косач (Лесин небiж, син Лесиного брата Миколи) вiдомий як поет, прозаiк, драматург. Оксана драгоманова (дочка Лесиного дядька олександра) теж була письменницею, перекладачкою i чи не единою жiнкою в дипломатичному представництвi Украiнськоi народноi республiки.

Усi близькi до родини косачiв зазначали, що Леся була дуже подiбна до батька i вродою, i вдачею. У Лесi були такi самi риси обличчя, колiр очей i волосся, як у батька; невисока на зрiст, вона мала таку ж постать, таку саму тендiтнiсть в обрисах тiла. на вдачу вони обое були лагiднi та добрi, однаково бували здатнi скипiти страшенно, коли iх дiйняти чимсь особливо для них дошкульним. обое були надзвичайно стриманi, терплячi та витривалi, з виключною силою волi. обое були бездоганно принциповi: для людей чи справ могли поступитися багато чим, могли бути дуже поблажливими, однак не було нiчого, що могло би примусити Петра Антоновича або Лесю зробити щось, що вони вважали негiдним. Щоб зробити ж це для власноi вигоди чи користi, то про те не могло бути й мови. Обое мали напрочуд гарну пам’ять. Батько був спостережливiшим, жвавiше й краще робив висновки iз зауваженого, надзвичайно швидко й точно складав цiну людям i явищам, влучно й дотепно характеризував iх i майже нiколи не помилявся у своiх характеристиках. Лесi ж траплялося й помилитись у своiх перших враженнях. Обое вони – i батько, i Леся – були однаково делiкатнi у вiдносинах з людьми, намагаючись нiкого собою не обтяжувати. Терплячи бiль, чи жаль, чи горе, намагалися не мучити iнших своiми почуваннями i тримали iх у собi з якоюсь надлюдською силою. Одного разу, спокiйно провiвши Лесю з матiр’ю у Вiдень на операцiю (як тодi думали), Петро Антонович повернувся додому, замкнувся у себе в кiмнатi i, думаючи, що нiхто з дiтей не чуе, ридав од жалю й тривоги.

Була в батька й Лесi ще одна спiльна риса: вони високо цiнували людську гiднiсть у всякоi людини, хоч би у наймолодшоi дитини, й завжди поводилися так, щоб не образити, не принизити. Не було випадку, щоби батько чи Леся повелися з кимось грубо, брутально; не пам’ятали дiти, щоб вiн когось iз них лаяв, чи сварив, чи щоб категорично наказував щось зробити. Вiн завжди радив, просив, намагаючись i найменшому довести, чому так слiд, а так не слiд робити, завжди намагався переконати, а не примусити. Так само чинила й Леся. З дiтьми ж – i своiми, й чужими – Петро Антонович був завжди ласкавий та нiжний, розмовляв поважно, як iз рiвними собi.

В одному Леся й батько були зовсiм несхожi: батько був здiбний до точноi науки математики i любив ii, зате ж був зовсiм нездiбний до вивчення мов. Тому вмiв Петро Антонович говорити лише однiею мовою – росiйською. Це була правильна, лiтературна росiйська мова. Украiнською ж говорив тiльки окремi речення, спiвав пiснi, але добре розумiв, бо дiти його говорили завжди украiнською мовою й листи до нього писали тiльки украiнською, бо взагалi в родинi не вживали iншоi мови, крiм украiнськоi. Мабуть, едине, що прийшло в сiм’ю з росiйськоi мови, якою говорив батько, було звертання до нього: всi дiти називали його «папа». Леся ж була дуже беручка до вивчення мов i, як вона сама казала, абсолютно нездiбна до математики, тож не мала нiякого бажання ii вивчати. своею здiбнiстю до мов Леся вдалася в матiр, i взагалi, це була в неi драгоманiвська риса, може, едина некосачiвська.

Усiх дiтей батько дуже любив i був iдеально дбайливий, уважний та добрий, але усе свое життя вiн особливо був нiжний до Лесi. Може, тому, що вона була хвора, а може, й тому, що вiн мав оту властивiсть швидко й влучно складати цiну кожнiй людинi; отже, набагато ранiше за iнших, навiть за матiр, склав ту високу цiну Лесi, якоi вона була варта. Хай там як, а любив i шанував вiн Лесю завжди безмiрно. У його листах до дочки вiдчуваеться велика нiжнiсть, турбота про неi: батько просив Лесю добре iсти, бiльше вiдпочивати, думати в першу чергу про свое здоров’я, а всi справи вiдкласти на кращi часи, коли будуть сили.

Петро Антонович був дуже начитаною людиною, хоч у перекладах, але добре знав свiтову лiтературу, лiтературу ж росiйську знав досконало, не гiрше знав i украiнську. Звичайно, що й Лесинi твори вiн читав ще в рукописах. З росiйських письменникiв чи не найулюбленiшим у нього був М. Салтиков-Щедрiн. Знав Петро Антонович напам’ять усi казки О. Пушкiна, його «Руслана i Людмилу» та багато дрiбних вiршiв i часто декламував iх, але завжди лише вдома, а не прилюдно. До того ж вiн дуже гарно читав уголос.

Петро Антонович Косач робив усе, що мiг, щоб сприяти розвитковi украiнськоi культури й лiтератури. Вiн брав участь у всiх культурно-лiтературних справах «Староi Громади» i допомагав iй матерiально. За всi видання своеi дружини (в тому числi й Лесиних творiв), починаючи з видання ii збiрки украiнських народних узорiв, сплатив саме вiн, бо Ольга Петрiвна власних коштiв не мала аж до смертi своеi матерi, чоловiк же давав грошi на всi ii видання та iншi украiнськi справи, бо цiлком пiдтримував дружину у всiх тих iнтересах. Так само пiдтримував вiн Лесю й так само нiколи не жалiв нiчого – нi сили, нi коштiв, – аби iй догодити, аби iй нiчого не бракувало. Завжди дуже журився, що, незважаючи на все свое велике бажання й намагання, не може дати iй здоров’я. Помiщик, юрист за освiтою, дiйсний статський радник, Петро Антонович Косач був, як на тi часи, людиною досить забезпеченою. Документи 1899 року свiдчать, що вiн мав родовий маеток у Чернiгiвськiй губернii, а також маеток у Колодяжному (471 десятина) й вiдносно невелику садибу (100 десятин), яка належала його дружинi на Полтавщинi. Щорiчна службова зарплата складала 2500 карбованцiв. До того ж вiн був дбайливим господарем i вмiв давати лад усiм своiм землям.

Мати Лесi Украiнки, вiдома в украiнськiй лiтературi пiд псевдонiмом Олена Пчiлка, належала до родини Драгома-нових. Псевдонiм Ольги Петрiвни Драгомановоi-Косач якнайкраще характеризуе ii надзвичайну працьовитiсть. Молодша дочка Ізидора Косач писала з цього приводу: «Олена Пчiлка – псевдонiм, що мама придбала собi, як була ще зовсiм молода. Тодi молоде подружжя (нашi батьки) жили в Звягелi на Волинi, там часом Ольгу звуть Олена, а що мама дуже захопилася збиранням етнографiчного матерiалу (вишивки, тканини), то батько наш казав, що вона як тая пчiл-ка працюе. Та й все життя мама любила пчiл – цi комахи подобалися iй, як символ невсипущоi працi для загалу. Мама, де жила довгий час, то заводила пасiку, хоча б 3–4 вулики, то не задля якоiсь там вигоди, просто iй подобалось спостерiгати тую доцiльну метушню комашок i сам буколiчний вигляд вуликiв». Як людина мати Лесi Украiнки вирiзнялася мужнiстю, принциповiстю, незламнiстю, наполегливiстю й самовiдданiстю. дочка ольга планувала написати спогади про матiр, але, на жаль, не встигла це зробити. Вона зазначала: «‹…› це занадто велика фiгура, занадто складна, занадто значна ii роль i ii мiсце в життi не лише всiх нас, особливо ж Лесi, а в цiлому украiнському життi ‹…› розумнiших за неi людей я знала мало, а може, й зовсiм не знала. Були у ii вдачi прекраснi риси, але були й такi, що дуже болюче вражали близьких людей, в першу чергу ii дiтей. А тому i хорошими, й злими рисами вона поклала великий карб на Лесi, але все ж хорошi риси переважали. У всякiм разi, Леся безмiрно любила ii i дуже високо цiнувала все свое життя аж до смертi, хоч не раз умлiвала од болю, що його завдавала iй мати». дочка так характеризувала матiр: «‹…› була дуже розумна, горда, певна себе i певна в правостi своiх думок i переконань людина, тверда й уперта в переконаннi життя того, що уважала за потрiбне. дуже небезстороння (коли кого любила, то прощала йому багато чого, кого не любила, то знаходила в ньому й неiснуючi вади), дуже ревнива, недовiрлива ‹…›, добра загалом, але могла бути жорстокою ‹…›. Жiночого домашнього господарства не любила, не вмiла його провадити i не провадила, так само i дамського рукодiлля не робила, але ex tempore могла спекти чудову паску “бабущину” або скраяти i приладувати до пошиття штудерну дамську сукню. нiколи не була “радикалкою-нi-гiлiсткою” i, бувши вродливою жiнкою замолоду, одягалася i зачiсувалася, як показувала тогочасна мода i ii жiночий iнстинкт, щоб виглядати якнайкраще».

Мати Лесi Украiнки – постать дуже суперечлива, складна, важка для якихось iнтерпретацiй. ольга Косач-Драгоманова була не лише люблячою матiр’ю, вона була часто жорстокою, так само як i сильною у своiх великих дiлах i часто безпорадною у дрiбних сiмейних справах. Вона могла бути турботливою матiр’ю i також уперто неуважною до психологii дiтей. Їi вольова натура спиралася на холодну розумнiсть. У спогадах про неi або й у ii власних листах вiдчуваеться суперечливе поеднання великоi матерi i примхливоi, владноi, егоiстичноi жiнки. З самого народження талановитоi доньки вона недаремно була для Лесi великим авторитетом. Ізидора писала: «Ми малими iнстинктивно, а дорослi вже свiдомо розумiли, що мати наша мае вдачу сильну, енергiйну, смiливу, тверду у своiх переконаннях…»

Двое дiтей iз родини Драгоманових (а iх було шестеро) – свiтовоi слави вчений i полiтичний дiяч Михайло Петрович та славна письменниця Олена Пчiлка – зробили великий внесок в украiнську культуру. Рiдна мова, пiсня, казка, украiнськi народнi обряди i звичаi складали ту родинну атмосферу, серед якоi росла й виховувалася Ольга Петрiвна Драгоманова.

Пiсля одруження з Петром Антоновичем Косачем Ольга Петрiвна розпочала свою наукову й письменницьку дiяльнiсть. Довголiтня праця над збиранням украiнських етнографiчних матерiалiв (вишивок) завершилася виданням ii першоi науковоi працi «Украiнський орнамент» (1876). Цей твiр здобув високу оцiнку не тiльки серед украiнських, а й серед видатних захiдноевропейських учених. У Парижi один французький професор так захопився цiею працею, що прочитав про неi цiлий цикл лекцiй. Багато iнших етнографiчних та фольклорних матерiалiв, що iх зiбрала олена Пчiлка, використали украiнськi вченi у своiх наукових працях. Але, що дуже важливо, перша книжка («маминi узори») мала великий виховний вплив на Михайла i Лесю: дiти з самого початку свого свiдомого життя бачили, що iхня мати серйозно й наполегливо працюе над узорами, – збирае, класифiкуе, перемальовуе, спiлкуеться зi знавцями в цiй галузi. Така наполеглива робота найкращоi, найрозумнiшоi, найталановитiшоi для дiтей жiнки без переконувань i пояснень навчила iх поважати роботу, ставитися серйозно до найдрiбнiшоi працi.

У 1882 роцi вийшла в свiт збiрка поезiй олени Пчiлки «думки-мережанки». дбаючи про украiнську освiту для дiтей, олена Пчiлка пiдготувала збiрник перекладiв «Украiнським дiтям». дiяльнiсть ольги Петрiвни як дитячоi письменницi нерозривно пов’язана з ii виховно-педагогiчною працею. Вона перша з-помiж тодiшнiх украiнських дiячок вчила своiх дiтей рiдною мовою, а пiзнiше запрошувала вчителiв-украiнцiв, щоб вони викладали ii дiтям гiмназiальний курс украiнською мовою. Сусiди-пани висловлювали велике здивування, бачачи, що Косачевi дiти розмовляють «по-мужицькому» й ходять у «мужицькому» одязi. Про виховання дiтей Ольга Петрiвна писала в листi до омеляна огоновського: «В дiтей менi хотiлося перелити свою душу й думки, – iз певнiстю можу сказати, що менi це вдалося. не знаю, чи стали б Леся й Михайло украiнськими лiтераторами, коли б не я? Може, стали б, але хутчiй, що нi… Вiд батька вони не могли б навiть навчитись украiнськоi мови, бо вiн нею не вмiе говорити. Власне, я завше окружала дiтей такими обставинами, щоб украiнська мова була iм найближчою, – щоб вони змалку пiзнавали ii якнайбiльше. Життя зо мною та посеред волинського люду сприяло тому».




Друга дитина


Коли народилася Лариса (1871), старшому синовi Михайлу було пiвтора року. Вiн був першою, очiкуваною, щасливою дитиною в сiм’i. І вдався хлопець вродою гарний, показний, розумний, жвавий, говiркий, веселий, мав прекрасну пам’ять. У родинi Косачiв було прийнято давати одне одному ласкавi домашнi iмена, Михайла називали Мiшею, а менший брат Микола одного разу назвав його «кна-кна». Дитячою мовою це значило щось тонке й довге, а Михайло тодi був i справдi височенький i тонкий, особливо в гiмназiальному мундирi. Пiзнiше дивним словом «кна-кна» в родинi називали всiх молодих хлопцiв. До речi, прiзвиська й ласкавi iмена давалися не лише дiтям, але й майже всiм рiдним людям та добрим знайомим. Наприклад, Петро Антонович iнколи називав дружину Люня, а ольга Петрiвна свого брата Михайла Драгоманова – Мака, Мачина.

Пiсля народження доньки ольга Петрiвна була виснажена i фiзично, й нервово. Ие маючи змоги самостiйно годувати дитину, жахливо почуваючи себе, вона поiхала за кордон, до брата Михайла драгоманова, лiкувати анемiю. Маленька Леся залишилася на руках батька, бабусi й тiтки. Для дитини не вдалося знайти мамку-годувальницю, тому ii годували штучно, але на той час цей спосiб харчування був такий недосконалий, нерозроблений, що дитинка весь час хворiла i, якби не завзятiсть i наполегливiсть батька, який узяв вiдпустку спецiально для того, щоб доглянути Лесю, могла би пiти з життя. Петро Антонович почав пильно виконувати всi лiкарськi приписи й досяг того, що Леся не лише залишилася жити, а й зовсiм одужала та навiть поправилася.

Крiм домашнього iменi Леся, що згодом стало вiдомим на весь свiт, Ларису часто називали Зея, Зеiчок, Зеiсок. Так прозвали ii, побачивши в iлюстрованому каталозi малюнок кукурудзи, що звалася «зея японiка». Це була ясна, тоненька, височенька рослинка. Леся була чимось подiбна до неi. Іван Дмитрович Шишманов, чоловiк старшоi дочки М. Драгома-нова Лiдii, жартома прозивав Лесю по-болгарськи – Байбук. Сама ж Лариса Петрiвна за вiчне подорожування називала себе Boule Vagabonde (клубочок-мандрiвничок).




Зустрiч iз дядьком


У 1876 роцi Михайло Петрович Драгоманов мав виiздити за кордон (Вiдень, Женева, софiя), i Ольга Петрiвна приiхала з Михайлом i Лесею до родини брата, щоб наостанок побути поруч з ним. Леся добре запам’ятала дядька, проводи його за кордон, пiснi, що спiвалися на прощання… А на початку лiта написала першого в життi листа до Драгоманових. Саме для цього дiвчинка навчилась писати, попросивши матiр показати iй лiтери та розповiсти, як вони складаються.

Лiто 1876 року мати з дiтьми провели в селi Жаборицi на Звягельщинi. Саме там п’ятирiчна дiвчинка почула розповiдi про мавок, лiсовикiв, русалок. Саме там образ мавки зачарував ii «на весь вiк». Цього року сталася ще одна визначна подiя: Ольга Петрiвна купила для Лесi в Киевi рояль Л. М. Дра-гомановоi. Це був саме той музичний iнструмент, до якого пiзнiше Леся буде звертатись у вiдомому вiршi «До мого фортеп’яно».




Дозвiлля и навчання


Коли народилася молодша сестра Ольга (1877), Леся дуже непокоiлася за неi. Дiвчинка навiть спала в однiй кiмнатi з маленькою й тихенько схлипувала, якщо та плакала. Удень, лише почувши плач немовляти, Леся з Михайлом кидали iгри й бiгли до сестри. Леся називала Ольгу Лiлею, Лiлеею, Лiлеень-кою, коли ж та була ще маленькою – Пуц, Пуцик. Навiть свого племiнника Михайла кривинюка, сина ольги, Леся називала Лiлiнятко.

Взагалi Лесю не вабили дiвчачi iгри i забави, не було в неi, як вона сама пiзнiше згадувала, ляльок, – не любила iх, не вмiла ними гратися. Иайвiрнiшим приятелем в усiх iграх був брат Михайло; вiн i верховодив, тому й забавки дiтей були рухливi, швидкi, хлоп’ячi. Вони разом лазили по мотузянiй драбинцi, плавали, стрибали, бiгали наввипередки, лазили по деревах, лiпили баб зi снiгу. Грали також у Робiнзона Крузо (Михайло був Робiнзоном, а Леся – П’ятницею), в сербських юнакiв i вiл. До тринадцяти рокiв дiти були нерозлучнi, iх навiть називали спiльним iм’ям – Мишолосiе, усi близькi й знайомi родини знали, що Лесю (до п’яти рокiв домашне iм’я Лариси було Лося) треба шукати там, де зараз Михайло, i навпаки. Як i всi дiти, Леся любила рухливi iгри, танцi. Разом з тим уже в шiсть рокiв дiвчинка захопилася вишиванням, спiвала, декламувала вiршi. Петро Антонович у листi до Драгоманових писав, що Леся чудово вишивае, а також намагаеться конкурувати з бабунею в майстерностi випiкання булок. Характер Лесi був зовсiм протилежний Михайловому. Вона була тиха, мовчазна, лагiдна, непоказноi вроди. Звичайно, поруч iз красенем-братом Леся програвала, але вона знала все, що знав вiн, читала тi ж самi книжки, гралася з ним, – вони виростали разом, виховувалися разом, були дуже прив’язанi одне до одного.

У 1875 роцi Леся навчилася читати й самостiйно прочитала першу книжку Михайла комарова «розмова про земнi сили». Початкову освiту дiтям давали батьки, а мати ладна була б нiколи не вiддавати iх до школи, бо вважала «казенну» науку не лише поганою, але й шкiдливою. Знайомi навiть засуджували ольгу Петрiвну, що вона не навчае дiтей необхiдних манер, правил поводження, того, що потрiбно для влаштування подальшоi доброi кар’ери. Але багато хто добре оцiнював таку науку. Подруга Лесi, Людмила Старицька-Черняхiвська (дочка Михайла Старицького), завжди пiдкреслювала перевагу косачiвських дiтей у вихованнi та знаннях: «Як дiти, що виховувалися не в гiмназii, а вдома, Леся i Михайло були далеко серйознiшi й освiченiшi за нас. Одрiзнялися вони вiд нас i мовою, i одягом… Все свiдчило про вищий рiвень Лесиноi освiти i взагалi про вищий настрiй ii душi». Мати завжди робила так, як вважала за потрiбне, i саме через це Михайло почав навчатися з 5 класу гiмназii. А от Лесi де-небудь вчитися зашкодила недуга. Батьки завжди добирали дiтям добрi книжки, вчили забавок, виховували власним прикладом, щиро розповiдали про свiт i людину, про поведiнку й мораль, про рiзноманiтнi життевi явища. Не шукаючи й не чекаючи порад i пiдказок, не перекладаючи виховання на освiтнi заклади, навчали дiтей так, як знали i вмiли. Улюбленими книжками Михайла й Лесi були «Мифы классической древности» Штоля, «Сербськi народнi думи й пiснi» в украiнському перекладi М. Старицького, кiлькатомне видання про подорожi мандрiвникiв, яке дiти називали «Дикi люди», та кiлька томiв «Трудiв» П. Чубинського.

Ольга косач-кривинюк згадувала, що старший брат, навчаючись, часто залишав якiсь справи й завдання «на потiм», але встигав усе зробити завдяки своiм здiбностям. А от Лариса «…тихенько й спокiйно, напосiдливо й невiдкладно робила, що треба “сьогоднi”, не вiдкладаючи “на завтра” коли щось чи хтось заважав iй поробити завдання вчасно, то сидiла допiзна, а таки робила iх, хоча мама часами й сердилась за це й докоряла Лесi, що псуе собi здоров’я пiзнiм ляганням. Всi вчителi й учительки бували дуже задоволенi з Лесиноi роботи i хвалили ii здатнiсть i пильнiсть».




«Надiя»


Перший вiрш Леся написала в 1880 роцi, коли ii тiтку Олену Антонiвну заарештували в Петербурзi. Цей арешт був непорозумiнням, причиною його стало неправильне тлумачення почутого, не тi слова, сказанi не в тому мiсцi, але наслiдки були сумнi – заслання до Сибiру. Леся так гостро переживала арешт «тьотi Єлi», що невдовзi створила поезiю «Надiя»:

Нi долi, нi волi у мене нема,
Зосталася тiльки надiя одна:
Надiя вернутись ще раз на Вкраiну,
Поглянуть iще раз на рiдну краiну,
Поглянуть iще раз на синiй Днiпро, –
Там жити чи вмерти, менi все одно;
Поглянуть iще раз на степ, могилки,
Востанне згадати палкii гадки…
нi долi, нi волi у мене нема,
Зосталася тiльки надiя одна.

Пiзнiше сама Леся Украiнка зауважить, що початкiвський вiрш доволi сумний як для дев’ятирiчноi дитини.




Початок хвороби


Леся змалечку багато хворiла. Пiсля однiеi гостроi застуди на початку сiчня 1881 року в неi почала болiти права нога. Завжди стримана дiвчинка не мала сил терпiти i плакала вiд болю, що дуже лякало рiдних. Було поставлено дiагноз – гострий ревматизм. Хворобу лiкували ваннами й втираннями, вiд яких болi вiдiйшли, i здавалося, що все лихо минуло.

У 1882 роцi в сiм’i Косачiв народилася дитина – дiвчинка Оксана. Спочатку ii хотiли назвати Тамарою. Два роки до хрещення дитину так i називали, бо ж скорочено-ласкаво – Марочка. Пiзнiше з’явилося ще одне домашне iм’я – Уксус, Уксусик, – що вiдповiдало постiйному мiнорному настрою Оксани.

А хвороба Лесi, що деякий час не давала про себе знати, почала тривожити рiдних усе бiльше й бiльше. Це лихо понад тридцять рокiв мучило письменницю, а в деяких бiографiчних виданнях навiть виходило на перший план, витiсняючи постать Лесi Украiнки в тiнь, дарма що саме воно завжди перебувало в тiнi сили цiеi жiнки, ii твердостi й любовi до життя.

З якогось часу в Лариси почала болiти й опухати лiва рука, це заважало iй грати на фортепiано, вишивати, а з часом не давало й повноцiнно навчатися. Пухлина на руцi збiльшувалася й болiла, i, щоб утамувати цей бiль i не тривожити хвору руку, Леся носила ii пiдв’язаною. Професори Киiвського унiверситету дiагностували ревматизм, потiм з’явилися новi версii про золотуху, недокрiвну золотуху… Першим заговорив про туберкульоз кiсток старенький лiкар-поляк Борткевич, який порадив батькам якомога швидше звернутися до хiрурга.

Звiдки взялася страшна хвороба? Нам вiдома хрестоматiйна версiя про мокрi ноги й застуду, – але чи було це причиною туберкульозу кiсток? Мабуть, лише можливiстю недуги заявити про себе. Дослiдники-лiкарi намагаються знайти причину в родинних захворюваннях сiмей Косачiв i Драгоманових, але вiдомо, що спадкових хвороб у сiм’ях не було. Олена Пчiлка перед народженням Лариси захворiла на анемiю, через що сестра Ольга зауважувала: «Хто знае, чи не платиться Леся все свое життя за те, що вродилася якраз тодi, коли мама мала страшенну анемiю». Деякi лiкарi констатують нервову першопричину Лесиного туберкульозу. Вiд нервових розладiв страждала й мати Лесi Украiнки, й молодша сестра Оксана, й сама Леся… Дехто намагаеться пояснити появу страшноi недуги використанням коров’ячого молока пiд час штучного годування дитини. Усi цi версii iснують i залишаються версiями.




Операцiя


Двое спецiалiстiв у Киевi (професори Караваев i Ринек) пiдтвердили дiагноз земського лiкаря, й восени 1883 року дiвчинi зробили операцiю, видалили з лiвоi руки ушкодженi туберкульозом кiсточки. Ця перша операцiя була успiшною i врятувала Лесi руку, але вiд хлороформу дiвчинцi було дуже погано, пiд час операцii вона вiдчувала бiль, потiм же пiднялася температура, рука болiла немилосердно, перев’язки були нестерпно болючими. Але болiло не лише фiзично: лiкарi поводилися грубо, хвору приходили оглядати студенти-ме-дики – Леся вiдчувала себе не людиною, а пiддослiдним експонатом. На щастя, поруч iз дитиною був лагiдний i люблячий батько, завжди готовий пiдтримати, розрадити i, якби мiг, прийняти на себе весь ii бiль. Удома ж турботлива мати щодня промивала ще не загоену руку й робила перев’язки. Було вирiшено тимчасово припинити заняття Лесi з учителями, поки остаточно не загоiться рука, але це «тимчасово» перетворилося на «назавжди», бо Лариса бiльше нiколи не вчилася з учителями (коли не враховувати лекцiй з англiйськоi мови). Коли рука загоiлась, дiвчина могла знову вишивати, шити, навiть грати на фортепiано. Звичайно, про вiртуознi пасажi довелося забути, але гра була доволi непоганою. непоганою як для руки, частково обмеженоi в рухах на все життя. Шрами, непропорцiйний розмiр i деформацiю через видаленi кiстки Лариса Петрiвна ховала пiд чорною рукавичкою, яку завжди вдягала на лiву руку. крiм того, вiд операцii та лiкарнi залишилися жахливi спогади, через якi Леся без остраху не могла навiть чути про медичнi заклади.

Бiльшим за бiль фiзичний був бiль вiд неможливостi грати на фортепiано так, як Лесi завжди хотiлося грати. дiвчина виконувала не лише твори видатних композиторiв – Бетховена, Шумана, Шуберта, Шопена, Мендельсона, – але й власнi iмпровiзацii. Лк згадували рiднi, ввечерi, коли не було свiтла, коли нiхто вже, здавалось, i не слухав, Леся перетворювала своi почуття й переживання на музику. Мабуть, найцiннiшим для неi було те, що мати, яка чула багато доброi музики й мала хороший слух, визнавала Лесинi iмпровiзацii дуже добрими. Може, Лариса Петрiвна могла б стати видатним композитором? Переливати душевнi поривання в звуки музики, а не в слова? Але з улюбленим музичним iнструментом довелося попрощатися:

Мiй давнiй друже! Мушу я з тобою
Розстатися надовго… Жаль менi!
З тобою звикла я дiлитися журбою,
Вповiдувать думки веселi i сумнi.
Тож при тобi, мiй друже давнiй, вiрний,
Пройшло життя дитячее мое.
Як сяду при тобi я в час вечiрнiй,
Багато спогадiв тодi встае.
‹…›
розстаемось надовго ми з тобою!
Зостанешся ти в самотi нiмiй,
А я не матиму де дiтися з журбою…
Прощай же, давнiй, любий друже мiй!
«До мого фортеп’яно»

Сьогоднi фортепiано Лесi Украiнки знаходиться в домi-музеi письменницi в колодяжному. його доглядають, настроюють, i iнколи воно нiби прокидаеться i знову звучить у маленькому Лесиному будиночку, як звучало ще за ii життя.




Перша публiкацiя. Псевдонiм


У 1884 роцi в сiм’i косачiв народився син Микола. Того дня в маетку родини гостював давнiй приятель, якого Леся за власною iнiцiативою взялася зайняти чим-небудь, коли у матерi почалися пологи. Страшенно хвилюючись за маму, дiвчинка разом з сестрою Ольгою повела гостя гуляти до лiсу i була щаслива, коли, повернувшись, дiзналася, що з матiр’ю та дитинкою все гаразд… У родинi хлопця найчастiше називали Микось, але були також iншi ласкавi iмена: Миколичка, Микунька, кох, кохiня.

Цього ж року в Лесi почала болiти нога, i бiль цей вiд того часу й до операцii в Берлiнi майже не припинявся, то злегка нагадуючи про себе, то надовго вкладаючи дiвчину в лiжко.

У кiнцi 1884 року в журналi «Зоря» з’явилися першi публiкацii Лесиних творiв, це були вiршi «Конвалiя» i «Сафо». На iх оприлюдненнi наполягала мати, вона мало не силомiць (як згадували рiднi) здобувала iх у дочки, яка нiчого друкувати не планувала.

Лiтературнi псевдонiми для дочки й сина обрала Ольга Петрiвна: Леся Украiнка й Михайло Обачний. Натхнена матiр’ю й пiдтримана першою публiкацiею, Леся продовжувала працювати над своiми творами i вже наступного року написала поему «Русалка», вiдгуки про яку були критичними, але цiлком схвальними для юноi поетеси.

А от здоров’я зовсiм не радувало: хвора нога дошкуляла постiйними болями, якi загострилися так, що поставили дiвчину на милицi. Через деякий час вона не могла вже й пересуватися. Для лiкування ноги Ольга Петрiвна з дочкою поiхали в Литву, в друскiнiнкай, але курорт мало чим допомiг Лесi. У листi до бабусi, який Леся писала, повернувшись додому, вже видно ii сформований сильний характер. Дiвчина розповiдала, здавалося б, про все: про те, що рука вже зовсiм не болить, що iй дуже хочеться навiдати Михайла, який давно не був удома, – але про хвору ногу вона не згадала й побiжно, мiж iншим, щоб не турбувати любу бабуню.

Хоча Леся без слiз не могла згадувати про хiрургiв, як писав у листi Петро Антонович, ii знову повезли до киева на консультацiю. операцiю лiкарi не наважились робити, бо органiзм був ослаблений. Тому було вирiшено для лiкування хворого суглоба взяти ногу в гiпс. надворi було лiто, спека, i отой страшенно незручний, важкий гiпс, що покривав не лише ногу, а й поперек, Леся називала «липкими кайданами». нiчого писати в такому станi вона не могла, однак багато читала. Усi рiднi, що навiдували ii в той час, завжди бачили ii з книжкою в руках. Пiзнiше, вже вдома, розрадою для хвороi дiвчини був альманах «Перший вiнок», що вийшов у Львовi 1887 року й мiж iншими вмiщував кiлька творiв Лесi Украiнки. Удома з великою цiкавiстю чекали, коли вiн вийде, а потiм захоплено читали.




Молодша сестра


У 1888 роцi народилася наймолодша Лесина сестра Ізидора. Усi дiти, побачивши немовля, зазначали, що вона схожа на Лесю, на 17 рокiв старшу за сестричку. Леся й Михайло завжди були дуже нiжнi до молодшоi сестри, саме вони обрали iй iм’я, а Михайло став ii хрещеним батьком. Через два роки старшi брат i сестра врятували Ізидору вiд дифтерii, що ii вважали смертельною хворобою, бо на той час iще не було винайдено анти-дифтерiйноi сироватки. Коли вже всi лiкарi опустили руки, так що й мати дитини вже не могла сама доглядати малу, молодi люди продовжували невтомно й наполегливо виконувати всi приписи единого лiкаря, який не втратив надii на порятунок. У 1905 роцi Ізидора, перебуваючи в Петербурзi, вперше сама серед чужих людей, заслабла на страшний черевний тиф. Леся помчала рятувати сестру, забувши про свiй бiль, i зробила все для ii одужання. А в 1939 роцi Лариса Петрiвна врятувала свою меншеньку, в 1937 роцi засуджену на вiсiм рокiв таборiв, самим своiм вiдомим у свiтi лiтературним iм’ям: Ізидору звiльнили з табору тiльки тому, що вона була сестрою Лесi Украiнки.

Яких тiльки ласкавих iмен не вигадали для наймолодшоi Ізидори! Леся називала ii Дора, Дориночка, Дорочка, Дробiшка, Бiла Гусь, Гуся, Гусiнька, Дроздик, Дроздишка, Дроздоньо, Патя, Патька. Такi пташинi прiзвиська давалися iй тому, що народилася дiвчина в пору, коли прилiтають пташки. Іще вона мала домашне прiзвисько – Бомбал. У листах до рiдних Леся iнколи називала трьох молодших дiтей – Негри, Тигри або Негри-Тигри. Цi назви, мабуть, походили вiд якоiсь iхньоi дитячоi забавки.




Подорож до моря


Ольга Петрiвна деякий час пiсля народження дитини почувалася погано, а одужавши, поiхала з Лесею на консультацiю до лiкарiв у Варшаву. Тi теж зауважили, що для слабкоi

Лесi операцiя небезпечна, й порадили носити для полегшення стану якийсь громiздкий i незручний апарат, – Леся його не носила. Удома того лiта зiбралося надзвичайно тепле й приемне товариство: вiдпочивав, закiнчивши гiмназiю, брат Михайло, приiхала подруга Шура судовщикова. Молодi люди спiлкувалися, читали одне одному своi твори, обговорювали численнi переклади, самi робили першi спроби на перекладацькiй нивi, без кiнця розмовляли про те, що iх цiкавило й тривожило. Згодом старший брат, що поiхав вступати на фiзико-математичний факультет Киiвського унiверситету, заради улюблених точних наук забув про своi лiтературнi спроби. Це Лесю дуже засмутило, бо ii цi науки не цiкавили, а вiдповiдно, вона iх не вчила й не розумiла. Вiд чудовоi компанii однолiткiв i однодумцiв Лесi довелося вiдiрватися, щоб поiхати на лiкування до Одеси. Це була перша ii подорож до моря, яке вона з того часу пристрасно любила все життя. Знайомi жартували, що це озиваеться в Лесi та ii братах i сестрах предкiвська (по материнiй лiнii) грецька кров. Як i греки-мореплавцi, дiти Ольги Петрiвни нiколи не слабували на морську хворобу й безмежно любили море. Не дивно, що перша зустрiч iз морем була докладно описана Лесею в циклi «Подорож до моря»:

Вже сонечко в море сi да;
У тихому морi темнiе;
Прозора, глибока вода,
Немов оксамит зеленiе.
На хвилях зелених тремтять
Червонii iскри блискучi
І ясним огнем миготять,
Мов блискавка з темноi тучi.




«Плеяда»


Лiкування на лиманi пiшло Лесi на користь, i в родинi вирiшили наступного року знову поiхати саме туди, але спочатку спробувати якесь нове лiкування в киевi. Цим новим лiкуванням був масаж, який нiбито допомiг дiвчинi, бо, як згадувала сестра ольга, пiсля перебування в киевi в 1889 роцi Леся знову стала веселою, бадьорою, окриленою й надзвичайно задоволеною. Але пояснювалося це не лiкуванням, а радше зустрiчами й спiлкуванням з однодумцями. У листi до Михайла i Лесi мати називае iх «моi автори», i це не даремно, бо, перебуваючи в киевi, молодi люди об’еднали навколо себе талановиту молодь i палко взялися до писання. Цей гурток, куди крiм Косачiв входили Максим Славiнський[1 - Максим Славiнський, лiтературний псевдонiм – Стависький (1868–1945) – громадсько-полiтичний дiяч, поет i перекладач, журналiст i педагог, учасник лiтературного гуртка «Плеяда». Освiту здобув у Киiвському унiверситетi Св. Володимира (юридичний факультет). З Лесею Украiнкою познайомився в 1886 роцi в колодяжному й викликав у неi почуття великоi симпатii i захоплення. Вона присвятила йому того часу вiрш «Сон лiтньоi ночi». Редактор i спiвредактор «Приднiпровського краю», «Северного курьера», «Вестника Европы», «Украинского вестника». В роки украiнськоi державностi – голова дипломатичноi мiсii УНР у Празi. (Прим. автора.)], Вiталiй Боровик, Володимир Самiйлен-ко, Одарка Романова, Іван Стешенко, Мусiй Кононенко та iн., був названий «Плеядою». Збираючись, молодi автори читали новi твори й переклади, критикували одне одного, дiлилися своiми планами. Удома Леся розповiдала про намiри й наполегливу роботу членiв «Плеяди», а сама, незважаючи на подальшi вимушенi лiкувальнi подорожi, продовжувала писати оригiнальнi твори й перекладати украiнською свiтову класику.

У цей час не зупинялося й Лесине лiкування. наступною метою матерi було вiдвiдування народноi цiлительки баби Параски на хуторi бiля сум на Харкiвщинi. ольга Петрiвна давно запланувала цю поiздку й очiкувала слушного часу. коли цей час настав, мати з дочкою вирушили до Харкова. Баба Параска виявилася не якоюсь знахаркою-шептухою, а людиною, добре обiзнаною в народнiй медицинi й застосуваннi рослинних лiкiв на практицi. Вона була неговiрка, поважна й сувора до своiх пацiентiв. У листi до брата Леся зазначала, що бабине лiкування (купелi з рiзного зiлля) iй допомогло. Але масаж, який порадив харкiвський професор Грубе, зiпсував увесь позитивний ефект, що дало лiкування на лиманi i в сумськоi цiлительки. Професор був категорично проти операцii. Але через масаж знов почав болiти хворий суглоб. Лiкувалася масажем Леся в Одесi, там же вона брала уроки англiйськоi та iталiйськоi мов, якi дуже хотiла вивчити. А зроблений нею в цей час переклад творiв Вiктора Гюго отримав високу оцiнку матерi. «Чудесно вийшло!» – пише Ольга Петрiвна в листi до… старшого сина Михайла. Цього ж часу Леся починае працювати разом з Максимом Славiнським над перекладами вiршiв Гейне.




Contra spem spero!


Киiвськi лiкарi, з огляду на стан пацiентки, порадили зробити Лесi «витяженiе». Поживши якийсь час у киевi, поспiлкувавшись з друзями, Лариса поiхала додому в колодяжне, бо там витерпiти запланованi лiкарями вiсiм тижнiв у лiжку з важким блоком на нозi було, безсумнiвно, легше. Батько пише в листi про дочку: «Стан ii жахливий, i бiдне дiвча мучиться». однак Леся вже навчилась терпiти, зрозумiла i змирилася, що ii життя буде завжди наповнене боротьбою з хворобою. Вона навiть знаходила в собi сили посмiятися з власного становища: дiвчина пише заримованого листа братовi Михайлу, в якому е такi рядки:

В лихiм гуморi муза,
Так само, як i я, –
Прив’язана за ногу
Фантазiя моя.

Далi Леся розповiдае Михайловi про своi творчi плани на найближчий час:

Егеж! – Переписала
Я Гайновi пiснi,
Сидiла, як заклята,
Над ними я три днi.

Вже можу я сказати:
Gr?ce ? Dieu, cest fini!
Бо вже та переписка
Увiрилась менi.

Тепера буду мучить
Альфреда де Мюссе,
І як поможуть музи,
То подолаю все.
Перекладу найперше
Елегiю «Lucie»,
Там «Le mie prigioni»,
А там i «ночi» всi.

Такою Леся була завжди. страждаючи, терплячи, вона думала про iнших, вiдсуваючи власний бiль убiк. намагалася не смутити, не турбувати нiкого своiм стражданням, не заважати, не обтяжувати. У неi вистачало сил навiть жартувати, намагатися розвеселити того, хто був поруч iз нею.

«Витягування» Лесi не допомогло – через два мiсяцi пiсля процедури вона ходила на милицях, не могла довго рiвно сидiти й у листi до брата написала двi строфи одного з варiантiв свого в майбутньому вiдомого й хрестоматiйного «Contra spem spero!», побiжно зазначивши, що таких вiршiв у неi «близько десятка»:

Я на гору круту крем’яную
Буду камiнь важенький здiймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пiсню веселу спiвать.
Я спiватиму пiсню дзвiнкую,
Розганятиму розпач тяжкий, –
Може, сам на ту гору крутую
Пiдiйметься той камiнь важкий.

Пiзнiше Леся доробить цей вiрш, i вiн стане ii життевим девiзом, ii гаслом.

Лiто 1890 року Леся з матiр’ю провели в криму: саки, Євпаторiя, Севастополь, Бахчисарай, Ялта, Одеса. Особливо вразив молоду поетесу своею красою Бахчисарай, а будиночок Надсона[2 - Надсон Семен Якович (1862–1887) – росiйський поет, який останнi роки свого короткого життя жив у Ялтi, де й помер вiд сухот. (Прим. автора.)] в Ялтi засмутив своею незручнiстю й непривiтнiстю. Лесю лiкували спочатку грязями, а потiм морськими купаннями. Таке лiкування пiшло на користь – дiвчина змогла ходити з однiею милицею. Але всi зусилля лiкарiв, матерi й самоi Лесi пiшли нанiвець, бо, повернувшись додому, вони застали там хвору Ізидору. Леся днями й ночами просиджувала бiля тяжко хвороi на дифтерит дитини. Тодi бiльшiсть дiтей iз таким дiагнозом помирали й лiкарi лише розводили руками. Усiх дiтей вiдокремили вiд недужоi, мати була в смертельному розпачi, вона не могла адекватно дiяти, щось взагалi робити, i маленька Ізидора опинилася на руках Лесi й Михайла. Вiд фiзичноi напруги здоровий i сильний Михайло iнколи засинав, але Леся, хвора й слабка фiзично, завжди була поруч. Вона нiколи не забувала, що й коли необхiдно зробити, нiколи не втрачала вiри в сестрине одужання i перемогу над пiдступною хворобою. Можна лише здогадуватися, що вiдбувалося в Лесинiй душi, про що вона думала, якi переживання займали ii, – зовнi вона була завжди спокiйна, врiвноважена, зiбрана й лагiдна. На догляд за собою й пiдтримку свого здоров’я не було часу, не залишалося сил. І поруч зi смертельною хворобою маленькоi сестри, зi страшними словами лiкарiв усе iнше здавалося несуттевим. По одужаннi Ізидори Леся злягла з болями в нозi й у повному знесиленнi вiд недосипання й недоiдання. саме через сестрину недугу Леся не змогла переселитися в свiй «бiлий» будиночок, який цього лiта побудували для неi.

На початку осенi 1890 року родина переiхала до Луцька. Леся почувалась погано, дуже болiла нога. Вона рiдко пiдводилася з лiжка, багато читала. колишнiх Лесиних приятелiв у мiстi не було, спiлкуватися не було з ким. одного разу вона була в Луцькому замку та iнколи заходила до костьолу послухати гру органа, яку дуже любила. Батьки вирiшили повезти дочку до Вiдня i зробити операцiю. для цього написали до Михайла драгоманова, щоб порадив, до кого в Австрii треба звернутися, куди поiхати. Леся листуеться з дядьком i уважно прислухаеться до всiх його порад та зауважень. Листи вiд обожнюваного драгоманова завжди були для Лесi святом, вони пiдiймали iй настрiй, надихали на щось нове. а М. драгоманов висловлював жаль з приводу того, що племiнниця через стан здоров’я перестала вивчати англiйську мову, обiцяв при нагодi дати iй гарнi англiйськi книжки й запропонувати щось з iталiйськоi лiтератури для перекладу. незважаючи на всi негаразди, хворобу свою й рiдних, Леся багато творила: вона остаточно пiдготувала до друку переклади з Гейне, почала писати для молодших сестер i брата





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/t-m-panasenko/lesya-ukra-nka/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Сноски





1


Максим Славiнський, лiтературний псевдонiм – Стависький (1868–1945) – громадсько-полiтичний дiяч, поет i перекладач, журналiст i педагог, учасник лiтературного гуртка «Плеяда». Освiту здобув у Киiвському унiверситетi Св. Володимира (юридичний факультет). З Лесею Украiнкою познайомився в 1886 роцi в колодяжному й викликав у неi почуття великоi симпатii i захоплення. Вона присвятила йому того часу вiрш «Сон лiтньоi ночi». Редактор i спiвредактор «Приднiпровського краю», «Северного курьера», «Вестника Европы», «Украинского вестника». В роки украiнськоi державностi – голова дипломатичноi мiсii УНР у Празi. (Прим. автора.)




2


Надсон Семен Якович (1862–1887) – росiйський поет, який останнi роки свого короткого життя жив у Ялтi, де й помер вiд сухот. (Прим. автора.)



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения